Буває, прокинешся серед ночі і не бачиш нічого:
Ні долоней своїх, ні кімнати навколо, ні сенсу в житті,
І лежиш в цій спокійній до жаху темряві, в німій до істерики самоті,
І наче тонеш в безсонні, не в силах спіймати човен,
Чекаєш ранку, коли від тебе залишиться тільки тінь.
А буває, прокинувшись, танеш від свого жару, чужого бруду,
Щоб загасити пожежу, протираєш ганчіркою з оцтом лоб,
Мариш, зі сліпою надією дивишся у майбутнє -
І розумієш раптово, що нічого іншого в тебе тепер не буде,
А потім згадуєш, що нічого іншого в тебе і не було.
Послухай, це все неважливо, зрештою кожен із нас небіжчик,
Але не думай про це сьогодні, поки ми всі безсмертні,
Поки за спинами крила, а не довідки, висновки, документи...
Буває, глянеш вночі у вікно, а там крізь небо летять комети -
І відтоді не бачиш нічого більше.